Ленковецька громада
Хмельницька область, Шепетівський район
Логотип Diia
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

Музей села Мокіївці

Сьогодні ми вітаємо вас в нашій хаті - рідній оселі, де створений музей нашого села.
 
Дедалі більше віддаляється від нас в шаленому темпі атомної епохи біленька хатина у вишневому садочку, з колискою та мудрим усміхом батька. У цій  хатині – наш корінь роду, щось довічне, як життя, і святе, як мамина пісня...
 
Це саме її, "білу, з теплою солом’яною стріхою, що поросла зеленим оксамитовим мохом, незамкнену, вічно одкриту для всіх без стуку у двері... бідну і ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі людські руки, а сама природа, немовби виросла вона, мов сироїжка в зеленій траві”, зі щемом і болем згадують в далеких краях.
 
Долею  суджено їй бути білою. Біла хата, біла сорочка, біла свита... Це становило неодмінну національну прикмету українця. Багатство земель більшості областей України на білу глину зумовила традицію мастити стіни в білий колір.
 
Хата, як людина, вміє плакати і усміхатися, вона може бути горда й сумна, пихата й доброзичлива. Все залежить від того, яка родина в ній мешкала.
 
Тож загляньмо в це домашнє вогнище, переступимо поріг тієї подільської хати, яких уже небагато збереглося, але в них ще залишився дух мудрих народних традицій, що споконвіку формували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси душу.
 

                                      Інтер’єр селянської  оселі
 
При вході до хати зліва розташовувалась піч. Тут господиня готувала їжу, з’ясовувала свої стосунки з невісткою, навчала доньку поратися біля горщиків. У печі пеклися паляниці духмяного хліба з шишками, весільний коровай як символ добробуту, скакунці (коржики із залишків тіста), гречаники. Чулися запахи борщу і каші. В печі не лише готували страву, вона створювала особливе родинне тепло, об’єднувала навіть розварених чоловіка з жінкою, для дітей й ж була справді чарівним прихистком. Господиня завжди охайно білила піч, в окремих регіонах України розмальовувала. За станом печі судили про охайність господині: "Яка піч – така й господиня”.
 
Коли піч випалена, а сім’я поснідала та стала до праці, всі предмети займали свої традиційні місця. Коцюба, рогачі – у коцюбнику, керамічні тарілки, полумиски, дзбанки – на миснику. Тоді народжувалася  в хаті тиша, виникала гармонія і здавалося, що всі предмети між собою починають тихенько шепотіти. Мисник у хаті знаходився праворуч від дверей. Уранці він був майже порожнім, а після сніданку аж яснів від чистоти і нехитрої оздоби на посуді, набував якоїсь святковості.
 
Особливу роль у хаті відігравав стіл. Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька як голови роду – він займав почесне місце за столом. Стіл завжди накривається скатертиною: в будень звичайною полотняною, у свято – зі смаком оздобленою вишитим або тканим візерунком.
 
На столі завжди лежить хліб, а на Різдво та Великдень ще й свічку запалювали. Зі столом пов’язано чимало призабутих цікавих традицій. Вважалося за великий гріх стукати кулаком по ньому, казали, що тоді посвариться чоловік з жінкою. Не можна було й хлібину класти на стіл перевернутою. А коли окраєць падав зі столу, його піднімали і цілували, щоб хліб не образився.
 
...Час народження хліба... Це було справжнє священнодійство. Коли паляниці мали сажати в піч, то тісно причиняли двері хати не тільки тому, щоб зберегти тепло, щось глибше і значущіше таїлося в усьому процесі випікання. Народ порівнював хліб із сонцем.
 
Нас навчили вклонятися рідному порогові, рідній мові і, можливо, ми не розгубимо зібраного попередніми поколіннями духовної спадщинами і будемо добрішими й милосерднішими. Можливо, не буде тоді по селах смутних батьківських осель – полишених гнізд, з яких діти повилітали і більше не повернуться із затишного для них, але духовно-бідного вирію, заставленого однаковими меблями, кришталями, де немає місця вишитому рушникові чи вербовій колисці.

Експонати з експозиції шкільного музею. Фото вишитої сорочки

            Експонати з експозиції шкільного музею.  Фото вишитої сорочки
 
                                                Посуд в селянській хаті
 
Народні перекази говорять, що давні жителі нашого села Мокіївці поселилися в чудовому тихому куточку урочища біля витоків ріки Мокрої (Моки). Про це свідчать знахідки цих археологічних пам’яток, які були виявленні місцевими жителями під час весняно-польових робіт.
 
 
 
                      Археологічні знахідки,  виявлені в урочищі Язвини
 
 
Скільки тут жили люди, поки що нічого не відомо, мабуть, довгий час. Археологічних розкопок тут не проводили. Це місце в майбутньому одержало сумну назву "Язвини”. Очевидно тут лютувала якась хвороба людей і тварин, що заставило перших поселенців покинути це місце і переселитися за течією річки в район розташування нинішнього села Мокіївець.
 
Чому воно так називається? Ось що про це говорять легенди:
 
"Було це давно. На наш край насувалися татари. Вони вогнем і мечем винищували міста і села, несли тортури і смерть, сіяли спустошення і горе. Невдовзі вороги підійшли до невеличкого селища.
 
В цей час в лісі збирала ягоди красива дівчина Мокрина. Татари, побачивши її, накинули на шию ласо і звеліли вести до села. Дівчина вела їх і вела все далі в ліс, де непрохідні хащі і болота. У самій гущавині лісу Мокрина сказала: "Не поведу я вас далі і вам звідси ніколи не вийти”. Розлючені татари вбили Мокрину. А де пролилась її кров – потекла річка. Її назвали Мокра (Мока), а село Мокіївці.
 
Татари ж довго блукали по лісі і там зустріли свою смерть.
 
Багато змінилось відтоді. Пордішав ліс, висохли болота. Але річка і село зберегли свою назву”.
 
Ось інша легенда:
 
"За стародавніми свідченнями, на території  села Мокіївці протікала річка Мока. Біля цієї річки люди заснували село і думали про те, як його назвати. А старійшиною серед односельців був старий мудрий чоловік Іван, якого в селі називали Івка. Він запропонував назвати село в честь річки Моки. І назвали люди село в честь річки Моки і мудрого старійшини Івки. Мабуть, з цього і пішла назва села Мокіївка (Мокіївці)”.
 
Село того часу (XV-XVI ст.) можна уявити слідуючим чином. Рельєф місцевості мало чим змінився порівняно з нинішнім, за виключенням того, що за північною частиною села був великий ліс. Зараз ця частина села так і називається – "Ліс”. Також протікали річечки Мока із урочища Язвини,  струмочок поблизу нинішніх "Садиб”, а також річечка під назвою Винниця від нинішньої Забари. Ці струмочки зливалися в селі і текли єдиним вже на захід, в сторону нинішнього села Пиляї. Місцевість добре прогрівалася сонцем, з північної сторони – зелений лісовий масив, з інших – струмочки з проточною водою.
 
В цей період наше село належало до Волинського воєводства, що входило до складу Речі Посполитою. В XVI ст. всіма жителями села була побудована маленька перша церква в Мокіївцях. Місце для неї було вибране вдало – це рівна ділянка землі на деякому підвищені на правій розвилці дороги від шляху (див. план села). Це місце знаходиться, за народними переказами, недалеко від будівлі школи і видно з вікон нашого музею. Поряд люди хоронили померлих, і поступово утворилося перше кладовище. Його кам’яні хрести збереглися приблизно до 1930 р.
 
Церкву добре було видно із будинків селян. Поставлена вона була в зруб     з березових колод. На жаль, точної дати побудови церкви ми не знаємо...
 
...Йшов 1589 рік. На селі літо в повному розпалі. Блискавично із лісу, із всіх сторін, в село, як злий вихор на напівдиких конях мчали дикі вершники з довгими списами і запаленими факелами. Вони на ходу підпалювали солом’яні дахи будівель. Душили, кололи і різали остовпілих від несподіванки людей. Вони, як стріли пронизали все село і перетворили його в полум’я. Із хат вибігали люди і металися розгублені, деякі виносили своє майно, дітей, старих, хворих. Чоловіки бралися за сокири, вила і захищалися, в нерівних сутичках гинули.
 
Від пожеж, диму і диких криків варварів не було куди подітися. Багато хто побіг в церкву. Тужно задзвонили дзвони. Люди просили допомоги в Бога. Але варвари закрили в церкві людей і запалили її. Дерев’яна церква швидко запалала смолоскипом. Крики людей посилились. Але тривало це недовго. Згоріло все: церква, ікони, священні книги і всі люди. В селі згоріли всі будинки. Життя в селі завмерло. Птахи відлетіли і, вцілівши тварини, втекли в ліс.
 
Так, всього в один день, було знищено те, що створювалось роками, стараннями і турботами. Все це було знищено турками і кримськими татарами. Народні перекази твердять, що дивом вціліли в нашому селі 1 – 3 людини.
 
Коли спалене село відродилося невідомо. Але вже в 1601 році про нього згадується в "Шепетовской церковно-приходской летописи”:
 
"Село Мокиевцы под именем с. Мокиевки Заславской волости Луцкого повета упоминается в акте от 7 декабря 1601 г. в донесении возных Волынского воеводства Кристофа Щуки и Станислава Янковского Луцкому городскому суду об осмотре ими местечек и сел Луцкого повета, опустошеных и сожженных татарами в 1589 году. В числе сел значится и с. Мокиевка. При реке Поноре,  волости Сульжинской от Житомира 150 верст, от Заславля 20 верст, от ближайшей железной дороги и почтовой станции Шепетовки 12 верст, от ближайшего прихода с. Четырбок 4 версты, с. Пиляев 7 верст, и с. Городищ 5 верст… Церковь во имя Рождества Пресвятыя Богородицы. Построена в 1776 году, но кем – не известно. Деревянная, с такою же колокольнею, крепка. Утварью достаточна. Проводы бывают в светлую субботу. Копии метрических книг хранятся с 1773 года…”
 
Цей документ на даний час являється найдавнішим відомим нам документом про село.
 
Землі нашого села і оточуючі території відносились в різні часи до Заславського і Волинського намісництв і до Волинської губернії.
 
Центральним місцем в селі була церква. Побудована в 1776 р. недалеко від місця розташування першої церкви, спаленої кримськими татарами в 1589 р. Біля церкви були садок і ставок. Це було це ж місце, на якому в даний момент знаходиться будівля школи. Недалеко (через ставочок на північний захід) відвели нове місце для поховань. Це нинішнє старе запустіле кладовище, де уже з 1929 р. поховань не ведуть.
 
З південної сторони села стояв великий цегляний панський будинок. Навколо нього росло багато квітів, декоративних і фруктових дерев. Поряд цегляні господарські будівлі для худоби та склади продукції. Це фільварок графів Потоцьких, побудований в 1850 р. Зараз із цих будівель не збереглося нічого, тільки назва: "Підварок”.
 
В північній частині села, на Лабунському шляху, стояла велика корчма з господарськими будівлями. Корчма належала євреям з роду Меірів. Вони мали в окрузі багато подібних корчмів, а землі їх були розташовані в нашому селі на місці, де нині знаходяться землі, які називають "Жидівський берег”.
 
Відповідно списку населених пунктів Волинської губернії за 1905 р.  Мокіївці відносились до Ізяславського повіту.В селі нараховувалось 218 дворів і 1228 жителів та існувала друга по рахунку церква, якій виповнилось 130 років. Для дерев’яної споруди – це чималий термін. З врахуванням вирослих можливостей селян, в 1906 р. було вирішено побудувати в селі нову, третю церкву. Її було зведено на місці старої (другої) церкви протягом 1906 – 1912 рр. на пожертвування, зібрані в селі та окрузі.
 
Архітектурно церква була витримана в класичних традиціях багатого храмового стилю. Якщо на неї дивитись зверху, то нагадує хрест, що орієнтувався на схід. Фундамент церкви був гранітний, в ріст людини. Стіни поставлені в зруб із тесаних колод. З західної сторони височіла дзвіниця, яка до верху поступово звужувалась у вигляді високого шпиля. До центрального входу вела широка масивна гранітна драбина з 12 сходинок. Як ця, так і попередня церква була побудована в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці. Стара будівля церкви була старанно розібрана і в проекції її святого престолу з північної сторони нової церкви був встановлений пам’ятний знак: великий камінь з написом і великим металевим хрестом.
 
 
 
           Мокіївська церква, зруйнована в 1961р.     Малюнок на стіні
 
Доля третьої церкви мала тернисту історію. Не так багато часу вона була у розквіті. В 1930 – 31 роках знесли дзвіницю, зняли хрести. Викинули весь церковний інвентар і церкву перетворили в сільський клуб. Були зруйновані каплиці і придорожні хрести, знесений приблизно в 1935 р. пам’ятний знак про другу церкву.
 
В період Великої Вітчизняної війни німецька окупаційна влада дозволила відновити православну віру і відкрити в селі церкву. На жаль, її уже не- можливо було відновити в минулій величі.
 
По закінчені війни знову наступив період розгулу войовничих атеїстів. В 1961 році в селі знайшлися багато прислужників, які не рахувалися ні з чим і вирішили знести будівлю церкви, стверджуючи, що вони зносять не церкву, а зерносклад, який тут після війни зробили.
 
Це рішення одразу ж втілили в дію і будівлю церкви повністю знесли і навіть розтягнули великі гранітні каміння фундаменту.
 
А на цьому місці, де стояла церква, скоро побудували школу, хоча для неї місця в селі було достатньо.
 
В 1990 р. почалось і в 1993 р. закінчилось будівництво четвертої, нині діючої церкви в нашому селі, зображеній на цій фотографії.
 
 
 
          Сучасна Мокіївська церква Казанської Божої Матері

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь